ПРІЗВИЩЕ КОВШЕВИЧ
Родина Ковшевичів має глибокі коріння, але є мало відомою. Родина походить з Полісся, з села Ковшелівка, або Ковшилівка, що є одним з найдавніших прикладів топонімічного селища. Походження назви села було встановлено завдяки тому, що у ньому виготовлялися ковші – черпаки, якими виловлювали болотяну залізну руду, що залягла на дні озер у період Київської Русі. Залізорудні копалини розтоплювали у примітивних печах для отримання тепла, що виділяло вугілля. Чавун, який отримували під час плавлення кували для отримання різного роду необхідних речей. Термін “ковш”, “ківш” можна знайти у словнику термінів, пов’язаних з металургійною промисловістю.
Корінь слова “ковш” вказує на взаємозв’язок з старовинним мистецтвом видобутку і очистки металу, а також його індоєвропейське походження. Наприклад, у англійському – санскритському словнику кут означає “бити” або “розбиватися” і це можна пов’язати з латинськими, українськими та іншими іменами тієї ж самої сім’ї. Так, у словнику давньоруської мови Срезневського подаються українські слова “kov-aty”, “ko-ty”, “ko-vo”, латинські слова “cudo”, “cudere”, індоєвропейське “houvan” і старовинне німецьке “hauen”. Михайло Грушевський стверджує те ж саме. Ці українські слова за віком набагато старіші за їх сучасний аналог “залізо” або “зелізо”.
Найперший історичний запис щодо використання слова “Ковшелівка” датований 1543 роком і знайдений в “Архівах Південно-Західної Росії” і пов’язаний з нападами кримських татар на село Хабне і його околиці.
Село Ковшелівка розташоване на річці Уж, в 25 км від райцентру Поліське, яке до окупації росіян називалося Хабне. Поліське відігравало важливу оборонну функцію у Поліссі у XV і XVI століттях. Містечко Хабне було засноване у 1415 році. Польський король Ян Ольбрахт віддав його своєму наміснику Повлозову у 1499 році, який у свою чергу віддав містечко своїй доньці. У 1541 році були збудовані оборонні стіни навколо міста у зв’язку з постійними нападами татар. Оборонна стіна мала кілька башт, глибокий рів та інші необхідні укріплення і була постійно укомплектована гарнізоном вояків.
У другій половині XVI століття чорна металургія отримала розвиток у Хабне і навколишніх селах. Переважно з металу виробляли військове спорядження. Після скасування кріпосного права у 1861 році, у Хабне та навколишніх територіях почали з’являтися школи. У 1890 році у Ковшелівці з’явилася перша школа, вчителем в якій був член родини Ковшевичів.
Інформація щодо галицької гілки родини Ковшевичів міститься у документах, які знаходься у Богдана Ковшевича і хроніки Львівської єпархії. Проте, невідомо коли родина Ковшевичів переїхала до Галичини. Найбільш ймовірна дата – це XVI століття тому, що саме в той час переважна більшість дворянства, доведених до бідності, ставали священнослужителями і за допомогою впливових товаришів, створювали свої парафії. Таким чином, у XVIII столітті знайдено трьох священнослужителів з ім’ям Ковшевич і чотирьох у ХIХ столітті.
Без сумніву, проглядається їх прямий взаємозв’язок з генеалогічним деревом Ковшевичів з Полісся через ідентичний герб, який характеризує бокал (або ковші з білоруської мови). В історії сім’ї є жарт з цього приводу, що вони любили випивати до такої міри, що випили частину своєї долі. Цю історію нам розповів Захарій, патріарх з лінії Ковшевичів, що у Галичині. Сертифікат про народження Захарія знайдено серед документів Богдана Ковшевича, який сам складає шосте покоління нащадків Захарія.
Захарій був священиком у Конюхах у середині XVIII століття. Він одружився з Теодорою, чиє ім’я, нажаль, не зазначається у сертифікаті про народження. Їхній син Йоан народився у 1765 році. Його сертифікат про народження розміром 8,5 на 3 інчі, виготовлений з полотняного паперу і до цього часу перебуває у хорошому стані. Напис зроблений латиною і датований 19 липням 1787 року. Священик, який керував церемонією був Ю. Романський. Хресними батьками були Мартін Загурський і Корнелія Вотисова.
Йоан одружився з Анною – донькою Івана Абрисовського, священика Винниківської парафії. В той час, коли Йоан служив священиком у Глінско, З0 серпня 1870 року народився його перший син Роман (Роман був дідусем Д-ра Романа Ковшевича).
Роман Ковшевич (дідусь) був хрещений і миропомазаний Віктором Старожинським – старшим настоятелем монастиря Св. Василія у Жовкві, Львівської області. Родина Ковшевичів у Галичині вже на той час досягнула певного визнання. Це засвідчено тим, що Роман мав дві пари знаних хресних батьків. Перша пара – це дворянин Павло Нікорович і дворянка Маркіяна Стоянович з Солутиня. Друга пара складалася з дворянина з Куляви – Флоріяна Стояновича і дружини Павла Нікоровича – Марії. Сертифікат про народження був виданий 19 серпня 1824 року і підписаний Склепкевичем і проштампований австрійською печаткою. Знову-таки, це великий документ, розміром 8,5 на 13 інчів, надрукований на полотняному папері, який досить добре зберігся.
Після Романа, Йоан і Анна мали ще 11 дітей – 5 синів і 6 доньок. Один з синів трагічно помер у пожежі в Ульвувику, інші четверо стали священиками. Вони продовжили рід Ковшевичів і їх нащадки, можливо живуть десь в Україні, якщо комуністичний режим їх не знищив.
Син Романа – Володимир народився 4 жовтня 1834 в Глінсько, де його батько і дідусь були священиками. Мама Володимира походить з дворянської родини Скавінських. Вона була донькою Скавінського священика Ясешвської парафії і Марії Стояновської. Сертифікат про народження Володимира є менший за розмірами з батьківським, всього 8 на 11 інчів, який недобре зберігся. Він був виданий 29 квітня 1839 року і запис зроблений латинською мовою і підписаний адміністратором парафії – Йоаном Гуроновичем.
Після закінчення навчання у Відні, Володимир став директором центру комунікацій в Ярославові, який в той час був столицею одного з адміністративних районів Австро-Угорської імперії. Володимир одружився з відомою польською жінкою, яка мала три імені: Жозефа, Гелена, Константіна і яка походить з дворянської сім’ї Чолек-Хондижинскі. Крім того, її бабуся була принцесою, будучій членом відомої родини Радивилів. Її дідусь, Йосиф Хондижинский служив офіцером у десятому корпусі армії Наполеона Бонапарта.
Володимир і Жозефа мали двох синів Романа і Йосипа. Роман – батько Богдана (останній спадкоємець) народився 22 липня 1873 року в Ярославі. З 1883 по 1891 Роман навчався в німецькій середній школі, а після на факультеті філософії університету Яна Казимира у Львові. Для набуття нових знань він поїхав до Відня, де навчався у Віденському університеті під керівництвом відомого професора В. Ягіча Після повернення до Львова він продовжував своє навчання на юридичному факультеті, де у 1898 році захистився і отримав ступінь доктора.
У 1911 році він став переможцем стипендії австрійського уряду і поїхав до Риму для поглиблення своїх наукових знань. У Римі він також представляв юридичні клопотання українців і поляків в “Папал Роті”. Там він написав роботу на латині під назвою “De Sacra Romana Rota”. У зв’язку з початком першої світової війни його робота ніколи не була опублікована.
Незважаючи на свій вік, Роман у 41 рік став солдатом і боровся за незалежність своєї батьківщини. Під час війни він захворів і попав в полон до поляків. Перебуваючи у лікарні, йому випала нагода зустрітися з сином його двоюрідного брата, який воював на польській стороні. Незважаючи на те, що вони перебували по різні сторони “барикад”, сімейні вузи і слава їхнього попередника Юзера Хондижинського, який воював в армії Наполеона їх об’єднала.
Молодий Хондижинський піклувався про свого дядька і з часом зумів вивільнити його з полону і переправити до Львова. Після одужання Роман відразу ж повернувся до наукової роботи. Він став професором Українського університету, активним членом Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка і Теологічної академії у Львові, а також став постійним дописувачем у наукові журнали і видання згаданих вище товариств.
У 1930 році на запрошення ректора Теологічної академії Д-ра Йосипа Сліпого, Роман Ковшевич став деканом факультету церковного права і залишався там викладати до самої смерті у 1932 році.
В додаток до цього, Роман Ковшевич був поліглотом. Він вільно володів 7 мовами і міг розуміти ще чотири інші. Його остання робота перед смертю у 1932 році була присвячена Центральним і патріаршим відносинам Східної церкви.
Висновки
У цій статті висвітлені не тільки розвиток прізвищ, а також ті політичні і соціологічні умови в яких ці прізвища формувалися. Як основа і конкретний приклад цьому, використані документи і біографії шести поколінь родини Ковшевичів.
Історія родини Ковшевичів є типовим прикладом багатьох сімей, яку можна вважати, що відноситься до менш важливих і відомих, які обирають шлях допомоги своїй країні, на відміну від тих, хто є набагато багатшим, більш знаним, мають набагато вищий статус, але які обирають шлях симпатії, а в деяких випадках стають поляками (на заході) або росіянами (на Сході).
Автор, Анна Власенко Бойцун, сестра Катерини Ковшевич.